Наприкінці травня цього року Міністерство освіти і науки України прийняло примірне положення про академічну мобільність студентів вищих навчальних закладів, основним завданням якого є окреслити основні принципи забезпечення студентської мобільності як в Україні, так і за її межами. Прийняття такої постанови не можна вважати своєчасним, адже мобільність студентів – один з базових принципів Болонського процесу, до якого Україна приєдналась ще у 2005 р. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи, і в цій статті я спробую розібратись, наскільки прийнята концепція відповідає ідеї академічної мобільності і яким чином наші можновладці планують її регламентувати. 

Загалом, академічна мобільність – це можливість студентів навчатись протягом обмеженого періоду часу в іншому університеті. В документах Болонського процесу розглядають мобільність рівневу - перебіг частини навчання (на бакалавраті або магістратурі) в іншому ВНЗ своєї країни або за кордоном. Також окремо виділяють вертикальну мобільність – навчання на наступному навчальному рівні в іншому університеті (всередині або за межами країнами) з можливою зміною навчального напрямку. 

Коли говорять про студентську мобільність, на увазі мають насамперед міжнародний обмін. Згідно зі статистикою ЮНЕСКО, кількість іноземних студентів у світі зросла на 75% протягом 2000-2009 рр., очікується, що до 2015 р. їх стане 3,7 млн. Власне, інтернаціоналізація вищої освіти є одним з головних пріоритетів ЄС, зокрема, поставлено ціль досягнути показника у 20% випускників, які мали б досвід навчання або стажування у закордонному навчальному закладі. Такі цифри є захмарними для українських студентів, для яких нагода навчатись у закордонному університеті розглядається як привілей заможних або щасливчиків. До того ж, потрібно розділяти поняття академічної мобільності та міграції. Іншими словами, постійне навчання студентів-українців в закордонному виші не можна вважати мобільністю. Як і використання українцями навчання в закордонному виші як трампліну для еміграції. Крім того, статистично оцінити масштаби виїзду українських студентів на повне навчання за кордон доволі складно, оскільки для цього потрібно безпосередньо звертатись до посольств чи відомств країн еміграції. Проте достеменно відомо, що українці становлять найчисельнішу групу іноземних студентів у Польщі – 6321 осіб у 2011 р., що складає чверть усіх іноземних студентів. Точної статистики щодо кількості студентів, які беруть участь в короткотермінових навчальних поїздках і які, власне, є мобільними per se, в Україні ніхто не веде. 

Якщо повернутись до прийнятої в травні примірної концепції, то вона визначає академічну мобільність студентів як «участь студентів у навчальному процесі вищого навчального закладу (в Україні або за кордоном), проходження навчальної або виробничої практики, проведення наукових досліджень з можливістю перезарахування в установленому порядку освоєних навчальних дисциплін, практик тощо». Основними цілями академічної мобільності Міністерство освіти визначає загальне покращення: це підвищення і якості освіти, і ефективності наукових досліджень, і конкурентоспроможності випускників, і рівня залучення «світового інтелектуального потенціалу» тощо. Такі завдання, звісно, не є поганими, але хотілось би в подальших програмних розробках побачити більш конкретні цільові показники. 

Важливо, що підставою мобільності студентів є укладені міжурядові угоди або договори між університетами-партнерами. МОН поділяє академічну мобільність на зовнішню і внутрішню, залежно від того, куди студент поїде навчатись: за межі нашої держави чи всередині неї. Способами академічної мобільності Міністерство виділяє навчання на основі між університетських угод без отримання другого документу про вищу освіту або ж із такою можливістю; проходження мовної практики; проходження навчальних та виробничих практик. Як бачимо, способи академічної мобільності трактуються доволі широко та не обмежуються лише навчанням. Що ж стосується вертикальної мобільності, то в Частині VII Концепції йдеться про те, що студенти мають право на «продовження навчання або вивчення окремих навчальних дисциплін за спорідненими напрямами та спеціальностями». Саме обмеження «спорідненості» виглядає доволі штучним і схоже на засіб для маскування того, що в Україні не можна змінювати напрям навчання при вступі з бакалаврату на магістратуру. 

Організаційно академічна мобільність студентів забезпечуватиметься конкурсною комісією навчального закладу, який направляє студентів. Така конкурсна комісія очолюватиметься керівником ВНЗ або його заступником, відповідальним за цей напрям діяльності. І хоча до складу комісії в обов’язковому порядку повинні входити представники студентського самоврядування, дуже вірогідно, що такий механізм відбору ховатиме в собі значні корупційні ризики. Проте вказується, що у випадку міжнародної програми мобільності відбір студентів проводить організація, яка фінансує. До слова, критеріями для оцінки студентів-кандидатів є традиційні навчальна успішність, знання мови та участь у науковій роботі. Крім того, важливо, що навчання студентів за програмою мобільності може відбуватись у дистанційній формі. На період навчання в іншому ВНЗ студент бере академвідпустку у рідному навчальному закладі або ж виконує затверджений в установленому порядку індивідуальний навчальний план. 

Проте найбільш дражливим моментом є питання перезарахування прослуханих в інших університетах курсів. Особливо це стосується предметів, засвоєних у закордонних ВНЗ, та їхньої узгодженості з українськими навчальними програмами. Адже на сьогоднішній день вітчизняні університети не мають змоги перезараховувати закордонні предмети, якщо в їхніх програмах немає ідентичних за назвою та змістом відповідників. Власне, міністерський документ вказує, що український ВНЗ «визнає еквівалентним та перезараховує результати навчання студента у вищому навчальному закладі-партнері». Таке визнання відбуватиметься на основі європейської системи трансферу та накопичення кредитів ECTS. Проте ще раз наголосимо на важливості перезарахування тих предметів, які українські університети не пропонують, та можливість їх врахування у вітчизняних дипломах, про що у прийнятій концепції не згадується. Ця проблема стосується також і недостатньої гнучкості процесу формування навчальних планів студентів, його надмірної регуляції Міністерством та неспроможності суттєво впливати на процес на рівні університету. 

В контексті формування навчального плану студента, що бере участь в міжнародній програмі та їде на навчання закордон, ключовим є наступне положення: «Академічна різниця нормативних та вибіркових навчальних дисциплін за індивідуальним навчальним планом студента визначається вищим навчальним закладом, але не повинна перевищувати 10 навчальних дисциплін». Це означає, що відмінність між навчальною програмою рідного університету та навчальною програмою студента, який частину навчання проводить в іншому виші, не має перевищувати 10 курсів. У самій ідеї студентської мобільності ключовою є можливість прослухати курси, яких немає в рідному виші. Звісно, можливим є варіант, коли університет зараховуватиме курси, які не мають відповідника у навчальному плані, як вибіркові, проте жодних гарантій цього в концепції не прописано, і за бажання університет може їх не зараховувати. Крім того, на дане обмеження можна поглянути і з іншої точки зору — часової. 10 курсів можна вкласти у 2, максимум 3 семестри, що не дозволить студентам займатись академічним туризмом і безкінечно довго подорожувати різними університетами. Звісно, намагання якось обмежити часові рамки чи якось «дисциплінувати» мобільних студентів є цілком виправданим, але оптимальність застосування обмеження, вираженого гранично допустимою кількістю предметів, залишається під питанням. 

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що прийнятий документ носить швидше декларативний характер і не змінює радикально існуючу ситуацію, не кажучи вже про його запізнілість. Примірна концепція повторює загальновизнані принципи та цілі академічної мобільності, проте під питанням залишається її практичне втілення. Чи готові кафедри відпускати своїх студентів до інших українських вишів, якщо часом проблемним є обрання вибіркових курсів на інших факультетах? Яким чином в дипломах державного зразка враховуватимуться предмети, які не пропонують вітчизняні університети? Питання ще складніше, якщо студент навчався на спеціальності, відсутній в переліку МОН. В цілому ж складається враження, що Міністерство просто закріпило статус-кво і частково перенесло відповідальність за міжнародний обмін з окремих студентів на інституції. Для дійсного забезпечення мобільності потрібно не лише забезпечити максимальну гнучкість у формуванні навчальних програм, але й надати технічне забезпечення – як мінімум, підготувати електронну базу усіх навчальних програм та курсів в українських університетах. І наостанок, прийнята концепція взагалі не згадує умови прийняття та навчання іноземних студентів в Україні. Саме тому дуже важливо до подальших напрацювань у цій сфері залучати не лише експертне середовище, а й представників Європейського простору вищої освіти для максимального наближення до західних механізмів академічної мобільності студентів.